Головна Вічна пам'ять Боняківський Валерій Євгенович («Кабул»)

Боняківський Валерій Євгенович («Кабул»)

Старшина міліції

14.01.1970 - 16.10.2014

Загинув 16 жовтня 2014 р. в районі селища Піски (Ясинуватський район) під Донецьком, потрапивши під мінометний обстріл.

Сімейний стан: залишились мати, три доньки та онук.

Місце поховання: м. Полтава, Алея Слави Боженківського кладовища.

 

Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 р. «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

Валерій Євгенович Боняківський народився й виріс у Полтаві, в будинку, що неподалік від військового аеродрому – і мабуть, саме тому з дитинства марив авіацією, мріяв підкорювати небо. Другою його пристрастю був живопис – він із відзнакою закінчив художню школу, подолавши її 4-річний курс за три роки. Крім того, займався спортом: дзюдо, вільною боротьбою, плаванням.

 

Наприкінці війни в Афганістані Валерій подав документи до одного з льотних військових училищ, але, як він розповідав матері, Марії Карпівні Боняківській – пройшов прискорений курс підготовки льотчиків-штурмовиків, опановуючи літак Су-25, а коли війна закінчилася – був звільнений у запас у військовому званні лейтенанта. Втім, деякі деталі з його розповідей дають підстави припустити, що Валерій проходив службу у підрозділі спецпризначення Головного розвідувального управління Генерального штабу, дислокованому у Чечні.

 

Член Національної спілки художників України. У середовищі полтавських митців він був відомий за жартівливим прізвиськом Полковник. Картини Валерія неодноразово експонувалися на персональних виставках (зокрема, у Полтавському художньому музеї ім. М. Ярошенка), багато з них нині зберігаються в мистецьких колекціях в Україні й за кордоном.

Крім того, він захоплювався колекціонуванням холодної зброї.

 

За словами матері, Валерій завжди тримався осторонь усілякої «політики», але з початком російської агресії – не відходив від телевізора, і зрештою не стерпів – пішов до військкомату. Не дочекавшись призову, приєднався до бійців Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор» і вирушив на схід, пояснивши матері: «У мене три доньки, онук – мені є кого захищати…»

Згодом, не полишаючи фронту на Донеччині, він став до лав одного з підрозділів БПСМОП «Дніпро-1» (у званні старшини міліції). Пройти переатестацію й отримати офіцерське спеціальне звання Валерій не встиг: 16 жовтня в районі передмістя Донецька – селища Піски під час виконання бойового завдання спільно з розвідниками 93-ї окремої механізованої бригади, ВСУ Валерій був смертельно поранений внаслідок ворожого артилерійського обстрілу.

 

Про нього, бійця з позивним «Кабул», досі переповідають легенди: про те, що в його підрозділі не було жодного вбитого, про те, як він знищив ворожу розвідувальну групу, замінувавши шлях її відходу, та як із групою побратимів Валерій захопив блокпост, без жодного пострілу роззброївши бойовиків-сепаратистів. А ще він обіцяв бойовим друзям після перемоги написати з них портрети…

 

На панахиду за полеглим героєм, що пройшла у Свято-Успенському кафедральному соборі, зійшлися сотні полтавців, багато з яких не знали Валерія особисто. Замість його фотографії у храмі було виставлено автопортрет митця, на якому він зобразив себе в льотному шоломі. А коли побратими виносили з собору труну з його тілом, більшість людей стала на коліна, вшанувавши таким чином пам’ять відважного земляка. Поховали Валерія на Алеї Героїв Боженківського кладовища, поряд з могилами земляків, які загинули під час АТО.

 

Декілька робіт Валерія – портрети, пейзажі, натюрморти – згодом були представлені на посмертних виставках, які його друзі організували в художніх салонах Полтави та Дніпропетровська.

Мати Валерія є активною учасницею волонтерського руху.

Стаття про Валерія в тижневику МВС України «Іменем Закону» № 50 .

На фасаді 11-ї школи у Полтаві відкрили меморіальну дошку на честь воїна-художника.